понедельник, 20 июня 2011 г.

Ідея свободи в п’єсі Генріка Ібсена „Будівничий Сольнес”


Халвар Сольнес не вміє бути вільним. І я це доведу.

У запереченні спроможності Сольнеса бути вільним перегукується репліка Фру Сольнес з переконаннями адвоката Хельмера з п’єси „Ляльковий дім” щодо Нори, її нездатності бути самостійною, тобто вільною:

Фру Сольнес. Нет,как же можно так говорить, Халвар? Ты не в состоянии даже выйти на наш балкон, во втором этаже. И всегда ты был таким.

І я погоджуюсь, що завжди. Я теж не вірю в Сольнеса. Його падіння з вежі тільки доводить це. Те,що Сольнес колись давно вистояв там, на верхів’ї, було перехідним пунктом від Халвара-мрійника до Халвара-реаліста. Це можна порівняти з актом дорослішання, актом становлення особистості. Йому більше не кортить будувати церкви, з’являється прагматичність. І тут проявляється його залежність від замовлень клієнтів, його несвобода як будівничого, і, внаслідок, як особистості, бо ця професія – єдиний фактор, через який він себе реалізує.

Але ж є і другий фактор реалізації – сім’я. Сім’ї Сольнес позбавляється, коли помирають його малюки. І це певною мірою робить його вільним, бо Сольнес залишається самотнім (жінку навряд чи я зарахую, вона сама це проговорює).Самотність – є свобода. І є така ймовірність, що позбавившись одного аспекту реалізації, він підсвідомо йде на самогубство, збираючись на вежу церкви. Автор зазначив, що Сольнес панічно боїться висоти. І цей підйом стає для Халвара своєрідною смертю, і, внаслідок неї, переродженням. Тобто, теоретично, Халвар помирає в п’єсі два рази, і в обох випадках тоді,коли перебуває на шаленій висоті. Узагалі, в творі, як я зрозуміла, висота символізує свободу: повітряні замки, про які так мріють Хільда з Хадваром; елементи башт і шпилів на будинках, які проектує Сольнес; церкви, які також є символом духовної свободи. Ось,чому Сальнесу треба стерегтися висот, – свобода його вб’є!

До речі, про Хільду. У Сольнеса були ремарки щодо того, як він побоюється юності, що може завітати і зруйнувати його життя. Юність представляють у творі Кая, Рагнар і Хільда. Більш за все він переймається стосовно рагнарівської ролі у цьому „зруйнуванні”. Але ж справжню небезпеку виявляє собою Хільда. Чи не можна так сказати, що Сольнес – застарий для свободи? Як на мене, абсурдна думка. Хоча, якщо аналізувати поверхово, то як раз до такого висновку і дійдемо. Я вважаю так: Хільда спонукає Халвара не на смерть, а на переродження, тобто теоретичну смерть, яка духовно розвинену особистість веде до самореалізації, до волі певною мірою. Той факт, що Сольнес падає, показує неспроможніть його витримати свободу. Його духовний світ вже збіднілий для вчинків такого плану.

Тому загибель його є для мене символічною. Багато хто з нас прагне свідомо, підсвідомо до свободи, але ми не розуміємо, що справжню свободу витримає не кожний, і свобода може бути вбивчою для тих, хто до неї не готовий .

Діана Мак

Чехов. Чехов. Чехов.. (відгук на творчість драматурга)


Я не можу виділити тільки одну рису, через яку мене захоплює драматургія Чехова, як і Чехов не виділяє головного героя у своїх п’єсах. Це ансамбль рис, як і ансамбль персонажів, який комплексно затягує мене у чехівський світ. Світ трагічного і комічного. Світ абсурду, за яким ховається нещадність драматурга до персонажей.
Якби не іронічність Чехова, навряд чи він став би для мене унікальним. Завдяки його підтекстам, які я особисто розумію, а більшість знайомих псевдоінтелектуалів – ні, я маю змогу з усією насолодою продемонструвати їх наївність та поверховість в інтерпретуванні. П’єса „Вишневий сад” – це пастка для тих, хто не бачить плоті авторських ремарок, сприймають лиш як шкіру, але її треба здерти, щоб зрозуміти жорстоке підґрунтя.
Мені подобається додумувати, фантазувати, що саме роблять персонажі поза сценою. Як саме застрелює себе Трєплєв, його вираз обличчя. Чи застрелює себе взагалі? Це ж все гра, така собі гра в життя. А воно й може не важливо зовсім. Важливіше новаторство. Відсутність зовнішньої інтриги.
Який гарний і новий прийом перетворити діалоги в монологи! Репліки персонажів вирвані, вони не зв’язні, рендомні. Це смішно й прикро, бо вони ніби позбавлені здорового глузду, все про своє та про своє товкмачуть – кожний в своєму часовому тунелі, беззахисні перед часом і перед життям.
Фінал чудовий в п’єсі „Вишневий сад”. Фірса, як черговий непотрібний хлам – забувають. Відбулося оречевлення – Фірс став річчю. Його не чують як раз більш за інших. Фірс прихильник рабства, його підсвідомо уникають, панів вже нема, вони переможені. Тому саме його забувають, Росія тепер без рабства, і без саду.
До речі, я вважаю, що з таким же успіхом могли б забути будь-кого з персонажей. Чому б не забути Трофімова? Чи Дуняшу? Всі б вони однаково оречевилися, бо ніхто їх не чує і не сприймає. І може далі, після закінчення п’єси, по черзі когось забуватимуть, як щось непотрібне, як річ, що буде нагадувати їм про недобре минуле.

Діана Мак

Проблема людської гідності та мотив розбитого серця за мотивами п’єси Бернарда Шоу „Heartbreak house” та фільму Олександра Сокурова „Скорбное Бесчувствие”


У п’єсі функціонує певна ієрархія розбитих сердець. Гектор розбиває серце Еллі та „намагається” розбити його Гесіоні. Навіть у кінці він розбиває серце своїй дружині. Еллі з Аріадною в свою чергу розбивають серце Менгену. В усіх персонажів розбиваються серця.
Узагалі, дім-корабель – це серйозний символ. З чим у нас асоціюється корабель? З подорожжю, пошуками. Людина, яка знаходиться на кораблі, – вона не належить ні суші, ні водній стихії. Беручи до уваги, що дія відбувається на фоні Першої світової війни, можна судити, що ці люди на кораблі, вони знаходяться між життям та смертю. „Вы под небесным кровом, в доме господнем. Что истинно внутри этих стен, то правильно и вне их.” Корабель – це такий пограничний стан, таке місце, де, впринципі, люди ведуть свій шлях до найважливішого для них скарбу (адже власно в мене корабель асоціюється ще й з пошуком скарбів). І цей скарб – це розбиття серця, і, внаслідок, знаходження відкритого розуму. Одним з переконань Шоу було те, що людині треба розбити серце для того, щоб вона навчилась думати. „Когда сердце разбито, все корабли сожжены, тогда уж все, все равно. Конец счастья и начало покоя.” Тобто, тільки корабель може привести нас до щастя,а серце – це сентиментальний тип свідомості, тобто саме серце впливає на ціннісні орієнтації людини і через них — на його реальну поведінку.
„Пусть человек – за день выпьет хоть десять бочек рома, он не пьяный шкипер, пока он ведет свой корабль. Пока он не сбивается с пути, стоит на мостике, держит руль – он не пьяница. А вот человек, который лежит у себя на койке, доверившись провидению, – вот этого я называю пьяным шкипером, хоть он, может быть, ничего не пил, кроме воды из реки Иорданской.” Ось тут и піднімається питання людської гідності. Поки людина здатна стояти за штурвалом корабля, який веде її до щастя, – вона гідна і горда. На мою думку, найбільш жорстко тримають своє достоінство Еллі та Капітан Шотовер. Може й недарма вони укладають свій духовний союз.

Капитан Шотовер. Я сделаю такой динамит, что им его не взорвать.
Гектор. А вы взорвете?
Капитан Шотовер. Да. Когда достигну седьмой степени самосозерцания.
Гектор. Не стоит стараться. Вы никогда не достигнете ее.

Цікавий діалог. Адже динаміт вибухає раніше, ніж капітан досягає сьомого ступені самоспоглядання. Кумедно, а чи досягнув він перших шість? Чи може сьома ступінь – це відкриття його розуму. Та сила, що спровокувала вибух динаміту, придназначена зруйнувати і дім, де розбиваються серця. Всі персонажі так і прагнуть цього. Але чи відбудиться це? Відкритий фінал залишає нам Бернард Шоу, бо фіналу бути не може. Люди застрягли в цьому будинку, застряли на „койці”. Штурвал же належить вибуховому снарядові.

Діана Мак